Як показує день сьогоднішній – тотальне несприйняття тодішньої моделі земельного ринку мало під собою вагоме підґрунтя. Бо уже сьогодні очевидно, що умов для вільного розпорядження земельною власністю не створено. Єдине, що насправді сьогодні можуть зробити власники земельних паїв – це їх продати.

Однак, земельна реформа 1990-го року і паювання 1995-го робилися не задля того, щоб наступного дня усі пішли продавати свої земельні наділи. Ідея полягала в тому, щоб створити умови для зародження підприємництва на селі, сімейного фермерства і забезпечити селян стабільною базою для отримання доходів. Іншими словами, щоб, використовуючи землю, вони могли заробляти гроші. Але наявності земельного паю, звичайно, замало, – потрібна техніка, посівний матеріал, добрива, ПММ, сховища тощо.

Тому сьогодні, якщо законотворець щирий у своїх намірах, він би мав перше, що зробити – це створити умови для тих власників паїв, які хочуть їх обробляти і вести господарство. Бо це теж один зі способів розпорядження землею і чи не основний!

Що ми бачимо натомість? Законопроєкт 5600-4, яким вводиться мінімальне податкове зобов’язання. По-суті, мінімальне податкове зобов’язання – це «податок для бідних». Тоді як «багаті», як і раніше, платити нічого не будуть.

Здебільшого державна підтримка – у формі прямих бюджетних дотацій або ж у формі повернення ПДВ при експорті агропродукції – спрямовується до великих компаній. Крім того, не слід забувати й про пільгову систему оподаткування, що поширюється також на великі компанії й дозволяє їм оптимізувати податки та не платити податок на прибуток. 

І навіть сьогодні ситуація кардинально не міняється, адже, посилюючи податковий тиск на малих, – великих не зачіпають. Зокрема йдеться за деякі податкові новації, у тому числі законопроєкт 5600. Адже даним законопроєктом хочуть посилити податковий тиск саме на малих та середніх товаровиробників, одноосібників і навіть на звичайних селян, які мають городи. І зауважте, жодної додаткової копійки – з агрохолдингів.

Нормами проєкту закону 5600 вводиться новий податок, який отримав назву – мінімальне податкове зобов'язання, яке будуть платити з кожної особистої ділянки площею понад 0,5 га – сума платежу обчислюватиметься у відсотках від нормативної оцінки землі.

Цим влада, по суті, спонукає власників земельних паїв до здачі їх в оренду або відчуження, у т.ч. й шляхом продажу. Цікаво, що навіть власників городів не оминули. Згідно з Земельним кодексом, площа земель для городництва упродовж не одного десятка років була встановлена на рівні 0,6 га. Крім того, селяни могли взяти землю для ведення особистого селянського господарства. У попередні періоди, здебільшого, це були землі для сінокосіння, адже для домогосподарств, які тримають корову, це чи не єдине джерело для формування кормової бази. Але так видається, що про це ніхто уже й не згадує. Тепер можна очікувати, що і без того катастрофічно зникаюче поголів’я ВРХ – лише збільшить темпи свого скорочення. Щоправда, побачити корову в селі уже й без того вдається не всюди.

Ще більш нелогічними такі податкові «ноу-хау» виглядають на фоні того, що в окремих країнах ЄС діє «нульова» ставка оподаткування для малих форм господарювання.

І ця конкурента боротьба «великих» націлена на те, щоб витіснити малих товаровиробників з їхньої землі й загнати в анклави у межах сільських городів, площею до 50 соток. Тому, вочевидь, малі фермери й одноосібники комусь дуже заважають і замість того, щоб стимулювати створення українського куркуля, або ж даруйте, європейського фермера – у нас прагнуть знищити їх ще в зародку. 

Якщо додати сюди ще штучно створені перепони для роботи фермерів – постійне блокування податкових накладних, ліцензування зберігання пального для власного використання, вимога обов’язкового встановлення вагів на полі для зважування зерна перед транспортування його на тік, заборона пересування селом сівалок, які в один момент стали «негабаритом»… картина, погодьтесь, не вельми мотивує до власної праці на землі.

І це при тому, що у нас на сьогодні, ніби природно, розпочалися процеси формування сімейних фермерських господарств. Але відомо, що здебільшого малі господарства достатньої суми вільних коштів, за які вони могли б придбати землю, не мають. Ми пам’ятаємо, що перехідними і прикінцевими положеннями законопроєкту про обіг земель передбачалося, що будуть кредити, мав створюватися фонд часткового гарантування і надання кредитів саме для малих фермерів, оскільки проблема по них, мабуть, чи не найгостріша. У них, як правило, немає ліквідної застави, щоб бути бажаними кредиторами в комерційних банках. Крім того банки вимагають звітності, вимагають кредитної історії, й багато фермерів не мають ані кредитної історії, бо вони або не кредитувалися в банках (значна частина їх користувалися і дотепер користуються кредитними спілками), ані розгорнутої звітності. Тому прийти в банк і взяти кредит для придбання земель, враховуючи існуючі нині відсотки по кредиту – нереально. Пільгових кредитів для малих фермерів, попри обіцянки, поки теж немає.

- Зараз часто можна почути те, що фермери зможуть скористатися державними програмами підтримки, і що кредит 5-7-9% буде доступний для всіх.

- До 1 липня приблизно відсотків десять від тих фермерів, хто подавали заявки, і хотіли взяти кредит за цією програмою, змогли цим скористатися. Решта отримали відмову.

- Чому?

- З різних причин. Іноді відмовляли через те, що господарство працює менше року, тут йдеться за новостворені сімейні фермерські господарства. Але на те є об’єктивні причини, бо сімейні ферми тільки-но почали створюватися. Право офіційної реєстрації вони набули лише наприкінці 2019 року, бо сам процес реєстрації був пригальмований через проблеми в Мін’юсті.

Є факти відмови через непогашену попередню заборгованість. При тому, що це міг бути кредит, який брали члени родини фермера, й іноді банки розглядають це в комплексі. У Полтавській області фермер отримав відмову через те, що банк виявив наявність заборгованості у розмірі аж 14 гривень. Тому очевидно: якщо сьогодні у них є труднощі з тим, щоб отримати кредит на розвиток бізнесу чи поповнення обігових коштів, то й кредитне придбання землі їм може бути не доступним. Тому є ризик того, що ця категорія лишиться поза ринком землі, якщо не матиме власних коштів. А вони, як засвідчує практика, є не завжди.

- А це значить пролетаризація селянина, і далі, як варіант – розорення, еміграція?

- Такі варіанти подальшого розвитку подій цілком імовірні. І зараз дуже хотілося би, щоби все-таки на державному рівні було знайдено можливості підтримки саме малих господарств. Коли розпочиналася аграрна реформа, то основною метою слугувало те, щоби створити сильного господаря на українській землі, створити сильного фермера, який буде жити на цій землі, який буде працювати на ній. Бо це якраз і є та категорія, яка живе й працює в селі. І процеси, які природно розпочалися із пожвавленням реформи, показали, що дуже багато українських власників земельних паїв виявили бажання обробляти їх самостійно. І от на старті земельного ринку варто було би підтримати цю категорію. Селяни, об’єднавши паї членів родини, зараз створюють господарства. І це вже саме по собі є досягненням мети земельної реформи, яка ставилася в 1990-х роках. Але механізмів дієвої підтримки, на жаль, вони не мають. Тому це питання потрібно порушувати, потрібно шукати можливості, у першу чергу – на загальнодержавному рівні. Адже, крім іншого, це питання економічної та національної безпеки нашої країни.

Саме від сьогоднішніх політичних еліт залежить, чи лишаться ці люди й будуть працювати тут, наповнюватимуть місцеві бюджети, створюватимуть робочі місця, сприятимуть розвитку власного села, чи працюватимуть на економіки інших країн у статусі заробітчан та остарбайтерів. 

Крім того, питання життєспроможності фермера – це питання й продовольчої безпеки. Бо значна частина продукції, яка реалізується на оптових і роздрібних продуктових ринках, місцевих ринках (овочі, фрукти, ягоди, зелень, молочна продукція) виробляється саме малими фермерами, тому що великі компанії націлені більше на експорт і здебільшого виробляють експортоорієнтовану, високомаржинальну продукцію. А саме внутрішню нішу, те, що споживаємо ми з вами, її, в основному, закривають малі та середні агроформування, фермерські господарства й домогосподарства.

Тому тут потрібно бачити цю проблему в комплексі для того, щоб розуміти, на якому етапі, де має бути державне втручання і які заходи держава повинна здійснити. А вони можуть бути різними – це і пряма фінансова допомога, й механізми пільгового оподаткування, пільгового кредитування, стимулювання, компенсаційні платежі тощо.

ПОКАЗНИКОМ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНУ ПІДТРИМКИ ФЕРМЕРІВ ПОВИННА БУТИ КІЛЬКІСТЬ АГРАРІЇВ, ЯКИМ ВОНИ НАДАЛИ ПІДТРИМКУ

- Експерти в публікаціях, у тому числі на Укрінформі, говорили про окремий орган, який би виконував функцію державної установи, котра кредитувала б на пільгових засадах купівлю земель селянами. Чи зацікавилася влада цієї пропозицією?

- Ще кілька місяців тому я особисто була переконана в тому, що це має бути окремий орган, а саме, окремий фонд, який візьме на себе питання гарантування забезпечення фінансів для українських товаровиробників. Але на сьогодні частина товаровиробників бачать ризики у діяльності такого фонду, в т.ч. й стосовно корупційної складової.

Я залишаюсь прихильницею того, що має бути окремий фонд, який буде опікуватися цими питаннями, але мета й цілі діяльності фонду повинні бути чітко виписані. До прикладу, показником ефективності його діяльності повинна бути кількість фермерських господарств, які вдалося залучити до програм підтримки. Тобто, вони повинні бути самі зацікавлені в тому, щоби фермери користувалися цими кредитами і ставали повноцінними учасниками ринку.

Взагалі, бажано робити таким чином, щоби всі операції були максимально автоматизовані. Це дозволить послабити людський фактор, унеможливити свідоме недобросовісне втручання, і таким чином виключити чи мінімізувати корупційну складову, якої не повинно бути взагалі.

- І якщо протягом трьох років цього не зроблять, то селянин буде усунутий від ринку? Тоді заходять агрохолдинги – і все?

- Цей термін є значно коротшим, тому що, якщо на сьогодні потенційно малі товаровиробники не зможуть стати учасниками земельного ринку, то через три роки це буде зробити в рази складніше. Тут потрібно розуміти, що якщо хтось із власників земельних паїв захоче продати свою ділянку, то він буде шукати покупця, і він не буде чекати, поки через два роки український фермер, на якого ми робимо ключову ставку, чи класичний товаровиробник сільськогосподарський, – стане фінансово спроможним і зможе в нього цю земельну ділянку купити.

Тому про фінансові інструменти й фінансові механізми потрібно було дбати ще вчора, вони мали б передувати запуску ринку землі, тобто – ці всі фінансові інструменти, за які ми говоримо, уже мали б працювати, відповідні фонди мали б бути уже запущені, і лише після того ухвалювати рішення про зняття мораторію. Легковажність у прийнятті рішень загальнодержавної ваги, особливо, якщо від них безпосередньо залежить майбутнє країни, є неприпустимою.

А в нас відбувся старт земельного ринку, фонду гарантування кредитів не створено, лінії кредитування для малого фермера недоступні...

Є ще одна перешкода: на сьогодні покупець земельної ділянки має декларувати законність отримання своїх коштів. Безумовно це правильно. Але якщо говорити про малих виробників, то тут є серйозна проблема. Дійсно, всі мали би працювати відкрито, працювати прозоро, продавати свою продукцію через безготівковий обіг, але тут потрібно врахувати ту річ, що це не фермер поставив себе в такі умови. У нас інституційно так склалося, що реалізувати свою продукцію досить часто він може прямо на полі, з-під комбайна, і на умовах, які встановлює посередник. І якраз перекупник пропонує розрахунок готівковий, тому що у фермера не завжди є місця, де зберігати цю продукцію, немає своїх елеваторів, інших якихось логістичних або складських можливостей для зберігання, тому іншого вибору, як продати прямо з-під комбайна на полі, у них немає.

Тож звинувачувати і перекладати повністю вину виключно на них тут теж не можна, бо це не є виключно їхньою виною. Якщо навіть говорити про середні сільськогосподарські підприємства, в яких ніби більша фінансова спроможність, або про фермерські господарства як юридичні особи, то тут теж є певна проблема. Вона полягає в тому, що кошти, прибутки – все обліковується на юридичній особі, на підприємстві або на фермерському господарстві. Однак покупцем землі на першому етапі може бути лише фізична особа. Безумовно, це правильно, це відповідає досвіду країн Європейського Союзу. У більшості країн ЄС, і не тільки, покупцями визначено лише фізичних осіб.

Проте тут виникає інша проблема: доходи у нас офіційно має юридична особа, а покупцем виступає фізична особа, яка повинна підтвердити законність отриманих коштів. Те ж саме чекає фермерське господарство, яке, згідно з законодавством України, також є юридичною особою. Земельна ділянка, за умови, якщо вона буде куплена, вона купується на фізичну особу фермера. Втім, придбані землі поставити на баланс фермерського господарства чи підприємства на сьогодні можливості немає, тому що вона до 2024 року залишатиметься власністю фізичної особи.

Тобто, тут є певні внутрішні суперечності: з одного боку це правильно, що право на придбання землі мають лише фізичні особи, але разом з тим – нічого не створено для того, щоб ці фізичні особи могли набувати землю і розвиватися, вести власний бізнес – особливо з огляду на необхідність створення середнього класу на селі. 

Далі. У нас одночасно з введенням ринку землі вводяться й підвищені податки. Є законопроєкт 5600, за який ми уже згадували і який схвалений Верховною Радою в першому читанні, – про мінімальне податкове зобов’язання. Логічно було б на перших порах навпаки – не встановлювати якихось завищених податків, або встановити пільгове оподаткування для того, щоб стимулювати новостворювані господарства, стимулювати молодь до роботи на землі. Проте нині ми є свідками дещо іншої картини.

Одним із аргументів, що наводиться на користь мінімального податкового зобов’язання, є те, що навіть малі землекористувачі повинні платити такий же податок, як і великі компанії. Але умови, в яких працюють агрохолдинги, й умови, в яких працюють малі фермери чи ті ж сімейні ферми – абсолютно різні, і робити податкове вирівнювання між ними – це не про економічну доцільність і тим більше не про соціальну рівність. Дивує й економічна природа цього податку. Ним намагаються вирівняти податкове навантаження для сімейного фермерського господарства чи домогосподарства, яке працює на власній землі й без залучення найманої праці, з агрохолдингом, який орендує землю, відповідно – є податковим агентом щодо сплати ПДФО від орендної плати, який залучає найманих працівників, відповідно – виступає податковим агентом зі сплати ПДФО від заробітної плати і т.д.

Я досить лояльно ставлюся до діяльності агрохолдингів. Але наразі відсутня економічна природа для такого вирівнювання. Проте виправити це час ще є. У закон, хоч його й прийнято за основу, до остаточного голосування ще є можливість внести необхідні зміни або й взагалі вилучити дану норму з нього. 

СУДОВА СИСТЕМА В УКРАЇНІ ДУЖЕ ЧАСТО ПРАЦЮЄ, ЯК АУКЦІОН – ВИГРАЄ ТОЙ, ХТО ЗАПЛАТИТЬ БІЛЬШЕ

- Долі фермерів. На жаль, на сьогодні є випадки і рейдерства паїв, і фізичних нападів на них. Зв’язка "агрохолдинг – нечисті на руку реєстратори Мінюсту – поліція" роблять для середнього фермера практично мізерним шанс зберегти свій наділ, якщо на нього поклав око спритний махінатор. При цьому, як стверджують юристи, до 90% рішень судів в Україні не виконуються. Навіть, якщо це рішення Верховного Суду. Кому може поскаржитися фермер, якщо його землю незаконно відбирають?

- З досвіду роботи фермерів і судових позовів, навіть якщо й податися до суду, не завжди судові рішення ухвалюються на користь фермера. Оскільки судова система в Україні дуже часто працює як аукціон: виграє той, хто заплатить більше. Це ті умови, в яких ми живемо сьогодні.

- Деколи здається, що в жодній гілці влади нема у фермерського класу “своєї людини”, чи не так?

- Якщо брати Міністерство аграрної політики, то у попередньому складі уряду був заступник міністра, який відповідав за питання фермерства. У нинішньому складі міністерства наразі такого заступника немає, і я навіть не впевнена, чи є окремо зараз департамент по фермерству. Хоча на рівні Міністерства аграрної політики є очікування, що інтереси фермерів будуть захищатися.

Із риторики міністерства це начебто зрозуміло, але оскільки структура ще до кінця не сформована, людини або людей, які б відповідали за цей напрям, наразі немає, тому робити висновки поки що зарано.

Якщо говорити про Верховну Раду, то ситуація сумна. Депутатів, які би там системно лобіювали інтереси середнього та дрібного аграрія, так як це відбувається по лобіюванню інтересів великих компаній, крупного агробізнесу, – будемо відвертими, небагато. Нині є лише кілька депутатів, які, скажімо так (якщо і не формують окрему політику), стоять на захисті інтересів саме малого фермера. І вочевидь їм приходиться нелегко.

Лобіювання інтересів великого товаровиробника в органах виконавчої й законодавчої влади дається взнаки. Цим і пояснюється те, чому в нас упродовж останніх років відбувалися перекоси в розподілі бюджетної підтримки, чому акули агробізнесу брали з бюджету в формі бюджетної підтримки мільярди гривень, а підтримка малих фермерів обчислювалась кількома мільйонами.

Крім того, тут спрацьовує закон конкуренції: великі компанії розглядають будь-кого, хто є на їхній території, як конкурента, – в тому числі й малого виробника, і малого фермера. Особливо – на сьогодні, коли ці процеси активізувалися і пожвавилися напередодні ринку земель. Нині, в силу сприятливої ринкової кон’юнктури, гарних цін на збіжжя, значна кількість одноосібників та власників земельних паїв почали обробляти їх самостійно, і це призвело до того, що вони перестали переукладати договори оренди з компаніями, в тому числі й з великими агрохолдингами, що дуже стурбувало останніх.

Навіть на одному із засідань комітетів Верховної Ради, де обговорювалися питання запуску ринку земель, був такий цікавий інцидент. Представниця одного агрохолдингу щиро й емоційно сказала: от, ви захищаєте малих фермерів, а вони у нас землю крадуть. Вона якраз мала на увазі те, що фермери та власники земельних паїв поступово починають самостійно обробляти свої земельні наділи, починають їх самостійно засівати – і таким чином земельний банк агрокомпаній почав танути на очах, що змусило їх бити на сполох.

МІНІМАЛЬНЕ ПОДАТКОВЕ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ, ЯКЕ ВВОДИТЬСЯ, – ЦЕ ТЕЖ ОДНА З ФОРМ ВИТІСНЕННЯ ФЕРМЕРА

- Показова ситуація – вони так довго обробляли землі селян, так до них звикли, що вважають їх своїми.

- Так, тому конкуренція жорстка. Й оцей підвищений податок, мінімальне податкове зобов’язання, які вводяться, – це теж одна з форм витіснення конкурента, іншого пояснення наразі я не бачу, тому що, коли інші країни намагаються завжди стимулювати і підтримувати розвиток середнього класу, в тому числі через пільгове оподаткування, у нас навпаки – намагаються підвищити податки, які є, або в даному випадку – ввести нові.

Тут потрібно розуміти ще одну річ: на сьогодні розглядається варіант із підвищенням вдвічі єдиного податку четвертої групи, тобто це теж збільшення податкового навантаження на аграрія. І в результаті ситуація наступна: з одного боку, стартує ринок земель, а достатньої суми коштів у фермерів, навіть щоб викупити ту землю, яка є в їхньому користуванні, немає, – і тут замість того, щоб простимулювати, надати доступ до фінансового інструменту, дати дешеві кредити або запропонувати якісь інші механізми, відбувається картинка абсолютно протилежна.

- Широко відома теза про те, що більша частина української ріллі вже має своїх господарів – попри десятиріччя мораторіїв на її продаж. Агрохолдинги – дійсність, в якій ми живемо. Як примирити інтерес аграрного капіталу та середнього аграрія? Якщо земля в оренді на 50 років, то вона в приватних руках назавжди, її й так немає?

- Якщо говорити про такі інструменти, як довгострокова оренда або про емфітезис, який теж часто подають як прихований механізм купівлі-продажу земель, то в нас у законі чітко виписано, що максимальний термін оренди може бути до 50 років. Тож якщо агрокомпанії уклали з власниками земельних паїв договори оренди на 49 років, згідно з законом – це можливо, тут немає абсолютно ніяких порушень.

Якщо подивитися на країни Європейського Союзу і не тільки, у них теж дуже широко використовується механізм оренди земель, чимала кількість країн теж мають максимальні обмеження в 50 років, коли фермер бере в оренду землю і працює на ній, обробляє її, але при тому власником залишається інша особа. Навіть якщо розглянути Китай, за який зараз дуже багато говорять, і який дуже активно розвивається.

Я мала відрядження до цієї країни два роки тому, ще до карантину, у них немає ринку земель, у них земля не продається, вона є в державній власності, але в них дуже широко використовується механізм оренди. В них право оренди можна придбати на земельних аукціонах. А для ведення товарно-сільськогосподарського виробництва – термін оренди може бути до 75 років. Тобто, власником є держава, земля залишається в державній власності, але фермер на 75 років може взяти право користування земельною ділянкою. І це досить нормальний механізм, тому нічого поганого в довгостроковій оренді немає. Загалом частка орендованих земель у Чехії становить 91%, Франції – 84%, Бельгії – 75%, Німеччині – 68%, Естонії – 62%, Швеції та Великій Британії – 44%.

- Там компартія контролює, вони й розстріляти можуть, і посадити на 75 років, а у нас хто контролює?

- У них дуже вдале поєднання, коли партія вказує загальний вектор – в якому напрямі має рухатися країна, але поряд з цим розвивається підприємницька ініціатива. Вони вдало поєднали соціалізм із капіталізмом. У них є приватний бізнес. І є контроль, контроль з боку держави. Одночасно вони стимулюють підприємницьку ініціативу й підприємницьку активність.

- Референдум ЮВТ, який уже піддали обструкції, – це була лише партійна ініціатива, чи за нею є якісь громадські організації, фермерські союзи? І чи ви бачите у ньому сенс за умови, що референдум – це дорадча штука в нас?

- Однозначну відповідь дати досить складно. У програмі президента йшлося про те, що всі питання загальнодержавної ваги будуть виноситися на референдум. А враховуючи те, що ринок землі – це є важливе питання, напевно, звинувачень у бік партії «Батьківщина» бути не повинно, тому що, по-суті, тут їхня риторика повністю збігається з риторикою передвиборчої кампанії президента.

- Селяни чекають такого референдуму?

- Значна частина фермерів і жителів сіл були переконані, що цей референдум відбудеться, були такі очікування і сподівання. У мене зараз низка відряджень по Україні. Безумовно, люди хотіли б, щоб у них запитали стосовно того, якою має бути подальша доля земель. Тим більше, за даними Київського міжнародного інституту соціології, 71,7% опитаних українців підтримують проведення референдуму щодо заборони продажу сільгоспземель. 84,1% опитаних не підтримують продаж земель іноземцям. Дане опитування проводилось в період з 22 по 29 червня 2021 року.

 І якщо вже бути відвертими, то у нас дійсно є суперечності між прийнятим законом і Конституцією України, зокрема статтею 13, у якій йдеться про те, що земля є власністю українського народу. Тож навіть Конституційний суд у проєкті рішення, який вони оприлюднили і який був схвалений у першому читанні та взятий за основу суддями КС, вказав на цей момент. Знавці Конституції України були схильні до того, що є невідповідності в нині прийнятому законі нормам Конституції України. Я власне теж бачу ці невідповідності. Ми уже згадували за Китай, коли власником землі є держава, а право користування землею може належати окремій фізичній особі, фермеру чи якійсь іншій особі, яка виявила бажання працювати на землі. І якщо апелювати до досвіду Європейського Союзу і того, яким чином у них вибудуване земельне законодавство, то ринок землі є у них. Але ринковий обіг функціонує таким чином, що у них, за великим рахунком, купується і продається право користуватися земельною ділянкою для певних потреб. Якщо це йдеться про сільськогосподарські угіддя, то це право користуватися земельною ділянкою для ведення сільського господарства або право користуватися земельною ділянкою для забудови. У країнах Європейського Союзу одночасно одне право користування може накладатися на інше право користування.

Зокрема, не виключено, що на одну й ту ж земельну ділянку може бути застосоване право сільськогосподарського використання на основі права власності для однієї особи та одночасно встановлено право користування для інших осіб (йдеться про право збирання дикоростів, право полювання, мисливства, земельного сервітуту, право збору лікарських рослин і т.д.).

У країнах ЄС сільськогосподарський товаровиробник, який має право власності на земельну ділянку, не є не власником природного ресурсу, яким є, зокрема, ґрунт з його мінеральними елементами, мікрофлорою та мікрофауною. У нього немає права продавати багатства ґрунту, як це може робити, наприклад, власник кар'єру, отримавши спеціальний дозвіл. А може продавати лише вирощену на цій землі продукцію. Насправді власник сільськогосподарських чи лісових угідь має обмежені права щодо використання землі. З огляду на це, ринок земель сільськогосподарського призначення в країнах ЄС за своєю природою є ринком прав користування.

Тому досить часто, коли говорять про ліберальний ринок в ЄС, не розуміють важливого нюансу. Ринок землі в країнах ЄС – це ринок прав користування, це не абсолютне право власності, те, яке на сьогодні прописане в українському законодавстві. На це вказують і європейські дослідники та фахівці.

Зокрема, Робер Левек у спільних дослідженнях з українськими науковцями неодноразово говорить про те, що ринок земель в ЄС – це не є ринок абсолютний, а це є ринок прав користування, саме користування.

Іноземні експерти, які доброзичливі до нас, люблять повторювати: робіть не те, що вам говорять робити західні країни, а повторюйте те, що вони роблять самі. 

І дуже гарно було б хоча б частково повторити практику розвинених країн світу. Ввести ринок прав користування, право оренди або інше право користування на земельну ділянку, але власність землі залишити за народом України. І ми могли б зняти існуючу проблему. Тим більше, купувати права на землю – це не велосипед, який потрібно ще придумати, це існуючий досвід. Зрештою, у нас є Угода про асоціацію Україна-ЄС. Ми інтегруємося до Європейського Союзу, й у нас це визначено на загальнодержавному рівні. У багатьох питаннях ми дійсно наближаємося до ЄС, але у виборі моделі ринкового обігу земель, на превеликий жаль, у нас не склалося – та модель, яка вибрана, це є модель, яка відмінна від Європейського Союзу.

- Латиноамериканська?

- Латиноамериканська модель, як її називають. Якби була вибрана саме європейська модель земельних відносин, та, яка є в Польщі, яка є у Франції, – наше суспільство значно лояльніше б її сприйняло.

Нинішній закон, який ухвалений Верховною Радою, він є кардинально інший від того проєкту, який розглядався на початку, коли дозволяли приватизувати 200 тисяч гектарів в одні руки – і жодних обмежень. Під тиском суспільства вдалося вибороти поетапність уведення ринкового обігу, на першому етапі – лише фізичні особи-громадяни України і т.д. Але це далеко не те, що може вивести Україну на новий щабель соціально-економічного розвитку. Тому що ця модель зберігає той аграрний устрій, який у нас уже на сьогодні склався в країні з домінуванням транснаціональних компаній, транснаціональних корпорацій, великих агроформувань, які здебільшого орієнтовані саме на зовнішні ринки. Тож, якщо дбати про внутрішній інтерес, внутрішню продовольчу, економічну й національну безпеку, – модель земельних відносин мала би бути іншою.

Лана Самохвалова, Київ

Джерело: "Укрінформ"