Для забезпечення соціального розвитку сільських територій необхідно сформувати новий механізм управління, який передбачав би децентралі­зацію функцій. Таку точку зору висловив завідувач відділу соціально-економічного розвитку сільських територій Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», к.е.н. Олексій Булавка, виступаючи на постійно діючому науково-методологічному семінарі Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» «Розвиток сільських територій: науково-методологічні та практичні засади», який відбувся 31 липня 2014 року.

Охарактеризувавши підходи до визначення понять «сільська територія» та «сільський розвиток» у світовій та вітчизняній науці, він, зокрема підкреслив, що обмеження  розвитку поселенської мережі та сільських територій переважно економічними проблемами та «штучне» їх відокремлення від соціальних проблем призвели до посилення територіальних диспропорцій та депресивності.

На думку науковця, категорію «розвиток сільських територій» слід розглядати як основу, яка охоплює село та прилеглі до нього території,  а «сільський розвиток» – як територію поселення в межах його червоної лінії.

Для характеристики категорії «розвиток сільських територій» доповідач запропонував застосовувати наступну систему показників:

• кількість сільських населених пунктів на місцевому, районному, обласному та республіканському рівнях;
• густоту сільських поселень на 100 кв. км і 10 тис. га сільгоспугідь;
• щільність сільського населення на 1 кв. км;
• структуру населених пунктів за кількістю жителів, їх юридичним статусом, функціональною значимістю та ін.

Попри те, що поняття «поселення», «село» та «адміністративно-територіальна одиниця» у наукових колах часто вживаються як синоніми, їх слід розглядати як окремі категорії, зазначив Олексій Булавка, представивши власне бачення.

На його думку, поселення та село – це окремі в межах територіально-адміністративної одиниці осередки постійного проживання людей, які через природний засіб – землю – і створені в процесі розвитку виробництва трудовий, соціальний та екологічний потенціали примножують сільський та територіально-адміністративний добробут.

Адміністративно-територіальна одиниця – це територія, в межах якої відбувається формування владних структур, а саме: місцевих органів виконавчої влади з представницькими функціями органів місцевого самоврядування з власною системою статистичної звітності й прямими відносинами з центральними та регіональними органами влади.

На думку науковця, базова модель кожного адміністративно-територіального утворення може включати одне село (центральне), або одне центральне село і кілька розміщених навколо нього поселень, включаючи хутори, окремі родинні поселення тощо.

За його словами, принциповою умовою при цьому є прямі комунікативні відносини, в основу яких покладається пішо­хідний і транспортний зв’язок. Як правило, це 15–20‑хвилинна пішохідна доступність до дошкільних установ, закладів освіти та охорони здоров’я.

Основним завданням  владних структур цих рівнів є забезпечення на підвідомчій території кожного жителя належними в межах законодавчих вимог умовами праці та проживання, зазначив доповідач.

Сільська поселенська мережа – це історично сформоване в просторі середовище сіл, хуторів, слобідок, одно­сімейних жилих утворень, зумовлене найбільш раціо­наль­ним поєднанням природного, трудового, виробничого, економіч­ного, соціального й екологічного потенціалів щодо ефективного виконання функцій переважно сільськогосподарського виробництва.

Сталість і динамічність розвитку сільської поселенської мережі та сільських територій можна шляхом формування ефективної соціальної політики, інституційною нормою якої є система соціальних стандартів і нормативів, зазначив доповідач.

Узагальнивши існуючі в науковій літературі визначення «стратегія соціально-економічного розвитку територіально-адміністратив­ного утворення», науковець підкреслив, що, на його думку, соціальна політика має розглядатися як система заходів, спрямованих на вирішення стратегічних завдань щодо соціального розвитку сільської поселенської мережі та прилеглих до неї територій виробничого спрямування і на цій основі підвищення якості життя, збереження та зростання добробуту селян.

З огляду на те, що в умовах ринку сільські громади повинні створювати територіальне висококонкурентне виробництво та належний соціум села, пріоритетними завданнями для них мають бути:

• диверсифікація зайнятості;
• створення нових робочих місць у виробництві та невиробничій сфері;
• підвищення економічного розвитку кожного територіально-адміністратив­ного утворення за рахунок високопродуктивної праці.

Такий підхід дасть змогу розв’язати проблеми створення соціального середовища в кожному населеному пункті та суттєво зміцнити територіально просторовий статус адміністративно-територіаль­них одиниць і регіонів країни загалом.

Для вирішення цих задач необхідно сформувати новий механізм управління соціальним розвитком сільських територій, який передбачав би децентралі­зацію функцій, зазначив доповідач. При цьому вищому рівню управління передаються лише ті, які не може вирішувати нижчий рівень управління.

На його думку, сільська громада має максимально забезпечувати будівництво соціальних об’єктів щоденного користування: дитячих дошкільних закладів, загальноосвітніх шкіл, закладів торгівлі тощо. При цьому, крім пошуку оптимальних рішень щодо формування місцевих бюджетів, сільські громади повинні опрацьовувати пріоритети соціальної розбудови територій.

На районний рівень мають покладатися функції обслуговування послугами періодичного попиту, тоді як на області – лише спеціалізованого спрямування та координуючого характеру.

Дотримуючись указаної черговості їх виконання залежно від наявності коштів у місцевому та державному бюджетах, держава має контролювати діяльність усіх структур по вертикалі щодо реалізації їх повноважень і на цій основі формувати стратегію та соціальні орієнтири територіального розвитку на селі уже на державному рівні.

Такі дії потребують чіткого визначення – перш за все, стратегії. А під її реалізацію – функціональних повноважень владних та самоврядних структур, які б забезпечили подолання кризових явищ у виробництві та розбудові соціальної сфери села і сільських територій, підсумував Олексій Булавка.